23 вересня 1943 року цей день пам’ятають і про нього згадують із року в рік. Адже 74 років тому наше селище було визволене від німецько-фашистських загарбників. В цей день учні нашої школи зібралися на лінійці щоб вшанувати пам'ять всіх тих, то відстояв мирне небо та щасливе майбутнє.
Ведучі ознайомили дітей з історичними фактами тих подій. Ось як згадував побачене наш житель Латун Іван Зінов’євич: «На межі фронтів і армій, які проходили між селами Новопідкряж і с. Петриківка діяла 236 стрілкова дивізія. Її наступальний шлях проходив по північній окраїні с. Петриківки по території колгоспу ім.. Суворова ( на той час був колгосп ім.. Шевченка) на села Колгоспівка (нині Іванівна), Гречане до Дніпра. Через Петриківку йшов шлях 353 стрілкової дивізії. Боїв у Петриківці не було. Німці швидко відступали за Дніпро. 25 вересня 1943 року, в суботній день, вночі наша рота увійшла, в охоплену полум’ям Петриківку. Пам’ятаю моросив невеликий дощ. Болем налилося серце, коли я побачив перетворене в грудку розвалин рідне селище. Замість веселих, біленьких хат чорніли попелища, догоряли рідні домівки. Відступаючи ворог в с. Петриківка спалив майже всі будинки. На все селище не спалених було лише декілька будинків. Звільнивши Петриківку, ми йшли далі на захід. Попереду чекали тяжкі бої. Необхідно було форсувати водяну границю – річку Дніпро. Вересневим прохолодним вечором під покровом туману ми форсували Дніпро і розпочали бій на невеличкій ділянці землі на Правому березі Дніпра. По 7 – 8 атак відбивали на добу до приходу підмоги. Не дивлячись на великі втрати і жорстокі бої, ми відстояли плацдарм.».
Учень 8 класу Бражник Роман розповів про жінок тилу... про їх треба сказати окремо. Хоч особливо тяжких боїв на Петриківщини не було, але кривава хвиля воєнного лихоліття докотилася до нас дуже швидко. Влітку сорок першого підводами від Дніпра сюди везли й везли поранених. П’ять військових госпіталів було в одній тільки Петриківці. У перші дні війни дійшли до нас тяжкі страждання, муки, каліцтва. Поранені лежали в щойно збудованому сільському клубі щільними рядами. Їх уже нікуди було класти, а підводи все прибували. Здавалося, що навіть стіни стогнали від болю. І наші добрі душею петриківчанки - молоді й трохи старші, і зовсім літні, відчували людське страждання як своє.
Учень 8 класу Філіманчук Владислав ознайомив присутніх із небайдужим ставленням до поранених, як приходили люди в госпіталі з вузликами, в яких несли хто що міг. Хто яблука, хто глечик молока, хто свіжу, спечену на капустяному листі, паляницю. Несли, щоб хоч чимось полегшити муки бійців. Лагідні жіночі руки лягали на гарячі скроні поранених, і тоді солдати згадували своїх матерів, дружин, доньок, тих, заради кого вони пішли на бій, тих, кого вони захищали. І ставалося диво: у нас тут одужували навіть тяжко поранені. Недарма тоді казали, що солдати виживали завдяки найсильнішим і найдорожчим у світі лікам – жіночій ласці, теплу жіночих сердець. Усі військові госпіталі в Петриківському районі утримувалися за рахунок місцевого населення. Не тільки продукти, а вся матерія, яка в кого була, пішла на бинти, вся постільна білизна пішла на перев’язочний матеріал. А скільки посилок з наших сіл відправлено на передову! Невідомі українські жінки з далеких придніпровських степів рятували життя тисячам блокадних ленінградців. Петриківчанки, відриваючи від власної сім’ї, від себе і своїх дітей, посилали в місто на Неві все, що в них було, - зерно, квасолю, олію, сушені фрукти, цибулю.
Учениця 9 класу Рижка Анна наголосила, що задля фронту, задля Перемоги робилося все можливе й неможливе. Як тільки війна в сорок третьому відкотилася від нас на правий берег Дніпра, петриківчанки впряглися в рало, і, скільки було в них сил, орали, сіяли, думаючи про те, що можливо, вже скоро закінчиться війна, і що урожай, який вони вирощують, наблизить, прискорить Перемогу. Дорогі наші працівниці тилу! Якби зараз я могла назвати ваші імена, то довелося б називати усіх, а вас – кілька тисяч. Це сердобольні наші жінки під час війни організували в Шульгівці дитячий будинок. Сюди звозили сиріт з усього Радянського Союзу. Нашу Шульгівку й через багато літ згадують добрим словом усі, кому місцеві люди допомогли вижити в годину лихоліття.
Строценко Анна учениця 9 класу розповіла про те, що як тільки Петриківський район було окуповано ворогом, люди почали боротися з загарбниками. Їх не зупиняв навіть страх смерті. У нашій пам’яті назавжди лишиться подвиг молодих підпільників з Лобойківки, Єлизаветівки, Чаплинки, Балівки. Очолював юних месників Нежумиря Віталій Сергійович. До цієї групи входили Павленко Микола, Бондар Олексій, Стрижка Іван, Приймак Федот, Цюцюра Яків, Лісовий Василь, Юхименко Павло, Савельєв Олександр, Горяний Григорій та інші. Німецькі кати знищили юних патріотів. У годину найтяжчих випробовувань – і на фронті, й у тилу, - петриківці показали всю велич і благородство своєї душі, довели свою здатність до самопожертви, героїзм і відвагу. Ми пишаємося нашими людьми. Велику гордість викликає й те, що Петриківщина – батьківщина кількох Героїв Радянського Союзу . В цей день учні Петриківської філії вшанували всіх хто загинув хвилиною мовчання та поклали квіти до пам’ятника
|
