Ніч огорнула мою Україну.
В небі високо засяли зорі.
Чому ж до зірок я думкою лину,
Схиляючи голову в тихій покорі?
Може ті зорі – то душі людей,
Які відлетіли в Голодні часи?
...А серед них скільки було дітей!..
Їм не бачити більше земної краси.
У нас, українців є традиція: коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі і знайшла свій прихисток у потойбіччі. А, оскільки, у 1933-му померлим ніхто не світив свічки, то душі їхні досі неприкаяні і не можуть опікуватися нами. Сьогодні на нашій лінійці ми запалимо Свічку Пам’яті тим, хто помер під час голодомору в Україні. Ті, що пережили жахи війни та концтаборів, кажуть, що не зазнали такого потрясіння як від Голодомору. «Бо ж у нас – свої своїх морили голодом, а там – фашисти...». Моторошно перечитувати свідчення і спогади тих, хто зміг вижити до наших днів і донести до нас пам’ять про жертви голодомору та правду про той жах, який вони пережили. «Коли ми відчуємо, що пережили ті люди, то збагнемо, де коріння сьогоднішніх проблем. Людина, яка зрозуміє великий біль іншої людини, не буде цинічною. Наше суспільство деградоване, у ньому стільки фальші... І коли воно зрозуміє, що ж сталося в 33-му, то буде думати: що слід робити для того, щоб цей жах не повторився».- така думка Валентини Борисенко, дослідниці Голодомору, доктора історичних наук.
Сьогодні, коли від початку голодомору минуло десятки років, ми не маємо права забувати народне слово правди і довічного прокляття, послане на голови катам. Бо це слово здолало смерть, аби дійти до нас, збудити в наших серцях пам’ять про мільйони безвинно замучених предків і застерегти від повторення страшних помилок. Учні запалили свічку пам"яті та Пом’янули душі померлих від голоду Хвилиною мовчання.
|